У тих краях весна наступає раніше, заквітчує землю першими несміливими синьо-блакитними квітами. Але він вже не піде, як колись, у гори, не назбирає первоцвітів і не подарує своїй найріднішій букетик зі словами: «Це тобі, мам». Натомість збереться велика родина й прийде до нього – на могилу сільського цвинтаря, запалять лампадку, покладуть живі квіти, бо 2 квітня рівно чотири роки, як рашистська куля позбавила життя Івана Миня. Він випускник 2019 року стоматологічного факультету Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського.
«Придивлятися до медичного фаху почав ще з юного віку»
Народився Іван Миньо 10 лютого 1994 року в мальовничому бойківському селі Либохора, з усіх боків оточеного горами.
«Іван був другою та надзвичайно бажаною дитиною в нашій сім’ї, в ті часи УЗД-апаратів не було й ми не знали, кого нам пошле Всевишній, але він ніби почув бажання мого чоловіка й у нас народився хлопчик. Як назвати, довго не розмірковували, бо з’явився на світ за два дні до свята собору трьох святителів – Василія Великого, Іоанна Златоуста та Григорія Богослова. От ми й вирішили: хай буде Іваном, тим більше, що мій батько та дідусь також так звалися», – розповідає мама, Ганна Іванівна.
Іванко з дитинства допомагав батькам, у родині – п’ятеро дітей, отож до праці звик кожен. Восени ходив з братиками та сестричками по гриби, влітку наставала пора ягід, повні кошики додому приносили, було з чого смакоту готувати. Мама пригадує ті далекі часи, коли брала дітей за руки й вони всі веселою компанією вирушали на тихе полювання, було гамірно, весело та радісно. Вже коли Іван трохи підріс, то на нього чекала більш «відповідальна» робота – влітку батько брав із собою на сінокіс, восени разом з дорослими збирав картоплю в полі.
Зростав Іван дуже кмітливим, веселим і надзвичайно комунікабельним хлопчиком. Міг знайти спільну тему і з старим, і малим, але дуже дітей любив, щось їм цікаве розповідав, багато часу проводив. Мама каже, що мав лагідну, вразливу натуру. Якщо діти, граючись, ламали гілку яблуньки чи грушки, він кидався до деревця, перев’язував, лікував і наказував, що не гоже таке робити. Любов до стоматології проявилася в Івана ще в юному віці. Випадок кумедний, але промовистий. Прийшов якось до їхнього обійстя ветеринар коня лікувати, щось із зубами в тварини трапилося, Іванко дуже уважно спостерігав за маніпуляціями, а тоді й каже: «Я, напевне, лікарем буду».
Придивлятися до медичного фаху він почав ще з юного віку. «Коли до молодших дітей приходила медсестра, то Іван завжди був поруч, розглядав, про щось запитував, було помітно, що його це дуже цікавило, – веде розповідь Ганна Іванівна. – В дитинстві у нього виявили ваду зору й я з ним, по суті, до 11 класу їздила на лікування до Львова. Там він виявив зацікавленість до апаратури, медичного приладдя, все лікарям питання ставив: навіщо, чому. Інколи його лікували у стаціонарі й він залишався сам, бо в мене ще ж інші діти, я не могла їх самих залишити, але він через те не переживав, брав підручники, книжки із собою. Знав, що має таку відповідальність, лікарня його не лякала. Надто читати любив. Наша сільська бібліотека далеко від дому, але він ішов, сам брав там книжки, його ніхто не змушував, як часом трапляється, навпаки книжка його притягувала, особливо було відчутно вже коли до школи пішов. Навчання йому легко давалося. Шкільні завдання швидко виконував, не зазубрював, мав гарну пам’ять. Розповідь вчителя на уроці послухає, щось трішки вдома з книжки підучить, і цього було достатньо, щоб отримати гарну оцінку. Спочатку навчався в початковій школі, їх в нашому селі є дві, за чотири роки навчання отримав похвальні листи. У середній школі вже інші вчителі, але він швидко призвичаївся, адаптувався й також вчився «на відмінно». Особливо хімію та біологію любив, у шкільних та обласних олімпіадах участь брав. Його також дуже історія цікавила, вдома він просив нашу бабусю, чоловікову маму, розповісти йому, як раніше люди жили, що у світі діялося, а вона з радістю ділилася пережитим».
Коли ж настав час обирати професію, то Іван повідомив батькам про своє рішення вступати до медичного університету. «Звідки в нього така тяга до медицини, не відомо, в родині ж медиків немає, – каже мама. – Я спочатку дещо навіть скептично сприйняла його рішення, але коли побачила, що він розпочав підготовку до ЗНО, засів за підручники, почав з репетитором займатися, зрозуміла, що наміри в нього серйозні».
Утім, заняття з репетитором тривали не довго, в батьків просто не вистачило грошей, а Іванові згодом – лише два бали, щоб успішно скласти тести й подати документи до медичного вишу. Відтак вирішив вступати до Львівського державного медичного училища ім. Андрея Крупинського, на зубного техніка навчатися. В училищі, нині вже академії, й донині пам’ятають успішного випускника Івана Меня.
«Мамо, я продовжуватиму навчання в університеті, якось одного дня сказав мені син. – «Добре», – відповіла йому, а сама подумала, щоб нам це не вартувало, але знайдемо кошти й допоможемо синові здійснити мрію», – каже Ганна Іванівна.
«Була щаслива, що мій син тут здобуває освіту»
Іван подав документи одразу в три університети, але пройшов до Ужгородського та Тернопільського. Для навчання обрав стоматологічний факультет Тернопільського національного медичного університету. Йому дуже сподобалося файне місто, спокійне, без зайвої метушні, наповнене зеленню та затишними місцинами.
«Пригадалися часи, коли Іван з’явився в нашій групі, – розповідає одногрупник Андрій Таценюк. – Я перезнайомився з усіма, але подружився з Іваном, він умів прихилити до себе, був приємною особистістю, щирим, відданим і справжнім другом. Йому можна було розповісти найпотаємніше, поділитися мріями, задумами, про які він нікому не розповість. Пригадую, як ми сиділи якось в його орендованому помешканні й думали-гадали про наше майбутнє, будували плани, розмірковували, хто перший відкриє власну клініку, то візьме іншого на роботу. Якби не війна, я переконаний, так і було б».
Андрій розповів, що на третьому курсі в Івана помер батько й у хлопця були такі думки, щоб на деякий час залишити навчання, взяти академвідпустку, бо ж мамі не легко з таким сімейством самій. Але мати відмовила сина, допомагала як могла, а він разом з Андрієм пішов на підробітки. Вдень навчалися, складали іспити, а ввечері працювали до сьомого поту.
«Одного разу, коли Іванові було 23 роки, я побувала у вашому місті, – каже Ганна Іванівна. – Син з Андрієм зустрів мене, показав, де навчається, корпуси університету, гуртожитки, мені Тернопіль дуже сподобався, справді, такий затишний, квітучий, я була щаслива, що мій син тут здобуває освіту».
«Став командиром п’ятого розрахунку гаубиці»
Повномасштабне вторгнення застало Івана вдома, мав плани нострифікувати диплом у Чехії, тож зайнявся оформленням деяких документів. Папери були вже готові, але виїзд з України став неможливим, тож він для себе прийняв рішення йти на війну. Мамі про це не обмовився жодним словом, вона була за кордоном, отож не хотів тривожити, лише старшому братові зізнався: «Я один, дружини не маю, дітей теж, іду виконувати свій громадянський обов’язок». Гадав, що його медична освіта дуже згодиться.
«27 лютого він прийшов до територіального центру комплектування у Турці, але побачивши, що хлопчина такий юний на вигляд, хтось з військових сказав: «Не час ще тобі воювати», – ділиться спогадами мама.
Але Іван свого рішення не змінив й отримав повістку, а вже 28 лютого прибув на Яворівський військовий полігон разом з іншими новобранцями.
Лише через чотири дні мама дізналася, де її син, сестра чоловіка повідомила. І хоча з того часу минуло чотири роки, без сліз Ганна Іванівна про це розповідати не може: «Сподівалася, що якось вдасться його відмовити, чи хоча б зачекав певний час, не квапився. Ішов до війська практично в чому й мобілізували, дещо йому з амуніції придбала, дуже його дівчина допомогла, теж купувала армійський одяг, брати та сестри доклалися».
На початку березня Іван Меньо прийняв присягу, а після місяця навчань разом з хлопцями вирушив на фронт. Стати бойовим медиком, як бажав, не вдалося. Його призначили старшим сержантом у 110-ої бригаді тероборони, командиром п’ятого розрахунку гаубиці.
… Це сталося 2 квітня. Іван загинув від мінометного обстрілу в селі Зоря. Куля влучила у сонну артерію. « Я ще першого квітня листувалася із сином, але він не розповідав мені, що вже на Донеччині. Писав, що в нього все добре, ще хотів мені зарплатню надіслати на картку, а я дала відповідь, що «тобі, сину, більше треба». Це було наше останнє листування. Діти не хотіли одразу говорити мені, що Івана більше немає. Його ще десять днів шукали, доки тіло лежало на полі бою. Мої діти та його дівчина, її батько доклали чимало зусиль, аби нам повернули Івана. На опізнання до Львова я приїхала із синами та його дівчиною. Це дуже важкі спогади. Розумом усвідомлювала, що в морзі мій син, але серце ніяк не хотіло вірити, що то мій Іванко. Поховали ми його 18 квітня на сільському цвинтарі в рідному селі Либохора».
Пам’ять вічна, вона не вмирає
Родина, кохана, друзі та стоматологія – це був його світ, найдорожче, що він мав, якби не ерефія. Жив, мріяв, ішов до мети, але клятий ворог забрав його молоде життя.
«Іван – мій найкращий друг і коли я дізнався, що він загинув, це стало найбільшою втратою в моєму житті, – не стримуючи сліз, каже Андрій Таценюк. – Рана в моїй душі й донині. Іван був не просто товаришем, а Людиною з великої літери – співчутливим, шляхетним, добросердечним і відданим своїй сім’ї, коханій, Україні».
Зі світлини, яку надала мені родина Івана, усміхається молодий, гарний юнак. Нашій Україні так не вистачатиме Тебе, дорогий наш Іване. Твого розуму, молодечого завзяття, твоєї любові та вірності. Велика шана Герою, який віддав своє життя за Батьківщину. Щира вдячність вам, Ганно Іванівно, за сина.
Лариса ЛУКАЩУК